Popis: |
Стаття присвячена проблемі оцінки доказів при застосуванні слідчими суддями стандарту доказування «обґрунтована підозра». Суть проблеми полягає в тому, що на практиці переважна більшість слідчих суддів розуміє цей стандарт доказування як такий, що звільняє їх від обов'язку повноцінно оцінювати і досліджувати докази і надає можливість встановлювати обґрунтованість підозри завдяки так званій «розумній оцінці доказів». Здійснюючи таку «розумну оцінку» слідчий суддя, не вдаючись до детальної оцінки дій особи, нібито повинен тільки пересвідчитись, що повідомлена підозра є обґрунтованою. При цьому до наданих доказів не пред'являються такі ж високі вимоги, як при формулюванні остаточного обвинувачення при направлені справи до суду. Не здійснюючи оцінку доказів, слідчі судді не встановлюють фактичні обставини справи і не обґрунтовують свої рішення. Обґрунтовано хибність поділу оцінки доказів на попередню (поточну) і остаточну (кінцеву). Зазначено, що термін «розумна оцінка доказів» не визначений ані в законодавстві, ані в судовій практиці. Доведено, що на етапі судового контролю існує локальний предмет доказування, що відрізняється від предмету доказування на стадії розгляду кримінального провадження по суті. Обґрунтовано, що оцінка доказів є невід'ємною частиною процесу доказування. Внутрішнє переконання слідчого судді (як результат оцінки доказів), необхідне для прийняття рішення по справі, може сформуватися тільки в результаті оцінки доказів за критеріями, визначеними ст. 94 КПК України. Розумна оцінка доказів» без детальної оцінки дій особи та без «високих вимог до наданих доказів» не дає можливості встановити сукупність обставин, що входять в локальний предмет доказування і які необхідні для правильного вирішення відповідного процесуального питання, і сформувати відповідне внутрішнє переконання судді (як результат оцінки доказів). Рішення слідчих суддів, що приймаються в результаті так званої «розумної оцінки доказів», не можуть вважатися обґрунтованими в розумінні ч. 3 ст. 370 КПК України. |