| Popis: |
У статті досліджується ставлення візантійців до давньогрецької філософії загалом, а насамперед – до вчень Платона і Арістотеля. Показано, що у Візантії, на відміну від Західної Європи, була не одна, а дві філософії, які співіснували поруч одна з одною, як «статті в енциклопедії» (І. Мейєндорф), а саме: антична філософія світських інтелектуалів-гуманістів, з одного боку, парадигмальна для візантійської цивілізації філософія святоотчого православного традиціоналізму – з іншого. Та була «струмком», ця – рікою; та була наскрізь книжною, а ця – досвідною. У статті з’ясовується ставлення до платонізму і арістотелізму в першій з них. У короткому історико-філософському екскурсі простежені вузлові пункти її еволюції та позиції щодо платонізму й арістотелізму ключових постатей візантійського гуманізму – Лева Філософа, Фотія, М. Псела, Варлаама Калабрійського, Г. Пліфона та Вісаріона Нікейського. Доводиться, що Філософом візантійських гуманістів була дуада Арістотель-Платон, а посутньо – все ж Платон. Гуманісти розв’язували це питання, спираючись на неоплатонізм: Платон – вершина філософської мудрості, а Арістотель – шлях («вступні двері») до неї; він – вчитель про «речі природні», а той – про «божественні»; Арістотель – логік і фізик, а Платон – метафізик, а головне – богослов. Платон-богослов вочевидь (для неоплатоніків і гуманістів) вивищується над «небогословом» Арістотелем. Обґрунтовується висновок про платонізм (і неоплатонізм) як про філософський підмурок і візантійського, і ренесансно-італійського гуманізму. Стверджується теза про дві історичні заслуги візантійських гуманістів: 1) збереження Corpus Platonicum i Corpus Aristotelicum та 2) пересадження в Італію збереженої класичної філософської спадщини, рукописних традицій платонізму, неоплатонізму, арістотелізму включно і «акушерство» в пологах тамтешнього ренесансного гуманізму. |
