ВЫХОД ИЗ СТАМБУЛЬСКОЙ КОНВЕНЦИИ В КОНТЕКСТЕ ЕВРОИНТЕГРАЦИОННЫХ СТРЕМЛЕНИЙ ТУРЕЦКОЙ РЕСПУБЛИКИ

Jazyk: ukrajinština
Rok vydání: 2022
Předmět:
Zdroj: Міжнародні та політичні дослідження; № 35 (2022); 64-79
International and Political Studies; No. 35 (2022); 64-79
Международные и политические исследования; № 35 (2022); 64-79
ISSN: 2707-5206
2707-5214
Popis: The Council of Europe Convention on preventing and combating violence against women and domestic violence opened for signature in 2011 in Istanbul, Türkiye, and has been known as the most comprehensive international agreement advocating the prevention, prosecution, and elimination of violence against women and domestic violence. As of September 2022, 44 CoE member states, including all the EU countries, as well as the European Union itself as an international organization, are signatories to the Convention. The 2017 official signing of the Convention by the EU as a whole testified to the acceptance by Brussels of the former’s role as of an authoritative international legal instrument establishing all-European norms in this area. The degree of Türkiye’s involvement in its instrumentalization naturally derives from the international agreement’s unofficial name – the Istanbul Convention. The Republic of Türkiye was the first country to sign the Convention in 2011 with a unanimous vote of the parliament, and later in 2012 expressed its consent to be bound hereby. The decision of President Erdoğan to denounce the international agreement bearing the name of Türkiye’s largest city, adopted in 2021, has caused surprise and concern amid the international political and human rights community. The European Union was no exception; the move has been interpreted as a negative signal in terms of the state’s commitment to its obligations to ensuring the rights of women and girls, as well as guaranteeing basic human rights, democracy, and the rule of law at large, given Türkiye’s status of EU membership candidate. Meanwhile, the so-called Istanbul Convention has not yet passed the ratification procedure in individual EU countries, as well as within the European Union per se. Likewise, the Convention’s international legal stance remains volatile since most participating states have granted it the status as part of national legislation with a number of reservations. This article addresses the following question: whether Türkiye’s withdrawal from the Istanbul Convention may be considered a demonstrative political message of official Ankara impeding the country’s European integration aspirations.
Конвенция Совета Европы о предотвращении насилия в отношении женщин и домашнего насилия и борьбы с этими явлениями, открытая для подписания в 2011 году в г. Стамбул, Турция, считается наиболее всеобъемлющим международным соглашением в области недопущения, уголовного преследования и ликвидации насилия в отношении женщин и домашнего насилия. По состоянию на сентябрь 2022 г. подписантами Конвенции являются 44 государства-члена СЕ, в том числе все страны Европейского Союза, а также, собственно, ЕС как международная организация. Факт официального подписания Конвенции со стороны ЕС в целом в 2017 году показал акцептуализацию Брюсселем ее роли как авторитетного международно-правового инструмента, устанавливающего общеевропейские нормы в определенной сфере. Из неофициального названия международного договора – Стамбульская конвенция – естественно вытекает степень вовлечённости Турции в вопрос его инструментализации. Так, Турецкая Республика стала первой страной, подписавшей Конвенцию в 2011 году согласно единогласному решению парламента, а уже в 2012 году дала согласие на ее обязательность. Принятое в 2021 году решение президента Р. Т. Эрдогана о денонсации международного соглашения, носящего имя крупнейшего города Турции, вызвало удивление и беспокойство со стороны международного политического и правозащитного сообщества. Не стал исключением и Европейский Союз, в котором шаг турецкого правительства был расценен как негативный сигнал в контексте приверженности государства своим обязательствам по обеспечению прав женщин и девушек, а также гарантированию основных прав человека, демократии и верховенства права в целом, учитывая пребывание Турции в статусе страны-кандидата в членство в ЕС. С другой стороны, так называемая Стамбульская конвенция до сих пор не прошла ратифицированную процедуру в отдельных странах ЕС, а также в рамках Европейского Союза per se. О волятильности международно-правовых позиций Конвенции также свидетельствует практика придания ей статуса части национального законодательства большинством стран-участниц с рядом оговорок. В данной статье раскрывается следующий вопрос: можно ли рассматривать выход Турции из Стамбульской конвенции как демонстративный политический месседж со стороны официальной Анкары, который может помешать реализации евроинтеграционных стремлений страны?
Конвенція Ради Європи про запобігання насильству стосовно жінок і домашньому насильству та боротьбу із цими явищами, відкрита для підписання у 2011 році у м. Стамбул, Туреччина, вважається найбільш всеосяжною міжнародною угодою у сфері недопущення, кримінального переслідування та ліквідації насильства стосовно жінок і домашнього насильства. Станом на вересень 2022 року підписантами Конвенції є 44 держави-члени РЄ, у тому числі всі країни Європейського Союзу, а також, власне, ЄС як міжнародна організація. Факт офіційного підписання Конвенції з боку ЄС в цілому у 2017 році засвідчив акцептуалізацію Брюсселем її ролі як авторитетного міжнародно-правового інструменту, який встановлює загальноєвропейські норми у визначеній сфері. Із неофіційної назви міжнародного договору – Стамбульська конвенція – природньо випливає ступінь залученості Туреччини в питання його інструменталізації. Так, Турецька Республіка стала першою країною, яка підписала Конвенцію у 2011 році згідно із одноголосним рішенням парламенту, а вже у 2012 році надала згоду на її обов’язковість. Ухвалене у 2021 році рішення президента Р. Т. Ердогана про денонсацію міжнародної угоди, яка носить ім’я найбільшого міста Туреччини, викликало подив та занепокоєння з боку міжнародного політичного та правозахисного співтовариства. Не став виключенням і Європейський Союз, в якому крок турецького уряду був розцінений як негативний сигнал в контексті прихильності держави своїм зобов’язанням щодо забезпечення прав жінок і дівчат, а також гарантування основних прав людини, демократії та верховенства права в цілому, враховуючи перебування Туреччини у статусі країни-кандидата на членство в ЄС. З іншого боку, так звана Стамбульська конвенція дотепер не пройшла процедуру ратифікації в окремих країнах ЄС, а також в рамках Європейського Союзу per se. Про волятильність міжнародно-правових позицій Конвенції також свідчить практика надання їй статусу частини національного законодавства більшістю країн-учасниць із рядом застережень. У даній статті розкривається наступне питання: чи можна розглядати вихід Туреччини зі Стамбульської конвенції як демонстративний політичний меседж з боку офіційної Анкари, який може стати на заваді реалізації євроінтеграційних прагнень країни?
Databáze: OpenAIRE
Externí odkaz: