Фактори, що впливають на контроль артеріального тиску в пацієнтів з ренопаренхімною та есенціальною артеріальною гіпертензією

Autor: Radchenko, G.D., Slascheva, T.G., Mushtenko, L.O., Sirenko, Yu.M.
Jazyk: ukrajinština
Rok vydání: 2016
Předmět:
Zdroj: HYPERTENSION; № 5.49 (2016); 27-38
АРТЕРИАЛЬНАЯ ГИПЕРТЕНЗИЯ; № 5.49 (2016); 27-38
АРТЕРІАЛЬНА ГІПЕРТЕНЗІЯ; № 5.49 (2016); 27-38
ISSN: 2224-1485
2307-1095
Popis: The aim of our study was to compare blood pressure (BP) control in wide Ukrainian population of patients with essential and renoparenchymal arterial hypertension (AH) and to evaluate the factors associated with failure to achieve BP control during 3-month antihypertensive therapy, separately in each group. The analysis included data of 9259 patients. All patients depending on the cause of AH were divided in two groups. The first group consisted of 2197 (23.7 %) individuals with renoparenchymal AH; the second one — of 7062 (76.3 %) patients with essential AH. 531 physicians on their discretion prescribed antihypertensive drugs in the doses they considered necessary. Monitoring the effectiveness of treatment was performed during 4 visits within 3 months. Patients during visits were measured office BP, underwent electrocardiography, evaluation of the compliance using standard questionnaire, assessment of cardiovascular risk and survey according to the questionnaire developed by the authors of the study. Multiple regression analysis was used to identify independent predictors of the lack of treatment efficacy. It was found that renoparenchymal AH compared with essential AH was associated with a greater incidence of complications (heart failure, stroke), concomitant conditions (coronary heart disease, diabetes mellitus), risk factors (dyslipidemia, age, obesity, family history, high systolic BP), and these patients had more lesions of target organs (left ventricular hypertrophy, renal dysfunction). Target BP (< 140/90 mmHg) was achieved in 53.9 % of patients in the first group and in 60.7 % (P < 0.001) patients in the second group. Compared to the second group, the average number of drugs received by the patients with renoparenchymal AH and the frequency of the use of combination therapy were significantly higher — 2.20 ± 0.02 vs 2.04 ± 0.01 (P < 0.001) and 64 vs 57.1 % (P < 0.001), respectively. In both groups at baseline only a small number of patients had high adherence — 20.1 and 23.5 %, respectively, in the first and second groups (P < 0.001). Improving adherence of patients to the treatment was observed in both groups: the proportion of patients with low adherence significantly reduced and the proportion with high and mode­rate — increased. But at the end of the study, more patients with renoparenchymal AH than those with essential AH were characterized as patients with low adherence. In both groups, poor control of BP was associated with the initial level of systolic and diastolic blood pressure. Higher adherence to the treatment at the end of the study (not at baseline) and the use of fresh vegetables and fruits reduced the likelihood of poor control of BP in both groups as well. In people with renoparenchymal AH, older age and greater number of drugs were associated with failure to achieve target BP, while additional physical activity, on the contrary, increased the chances of successful treatment. The presence of heart failure and myocardial infarction in the past medical history increased the probability of failure to achieve target BP only in patients of the second group. Higher education and work status reduced the likelihood of failure to achieve target BP only in patients with essential AH. Therefore, patients with renoparenchymal AH were more severe patients with AH, and they need more attention and more aggressive management and correction of other risk factors, not just BP. Identified common and different factors associated with the lack of target BP achievement should be considered for more effective management of patients with AH of different etiologies.
Целью нашего исследование было сравнить контроль артериального давления (АД) в широкой украинской популяции пациентов с эссенциальной и ренопаренхимной артериальной гипертензией (АГ) и оценить факторы, которые ассоциируются с недостижением целевого АД на протяжении трехмесячного антигипертензивного лечения, отдельно в каждой группе. В анализ было включено 9259 пациентов с АГ. Все они в зависимости от причин АГ были распределены на две группы. В первую группу вошло 2197 (23,7 %) лиц с ренопаренхимной АГ, во вторую — 7062 (76,3 %) с эссенциальной АГ. 531 врач на свое усмотрение назначал пациентам антигипертензивные препараты в дозах, которые считал необходимыми. Контроль эффективности лечения проводили во время 4 визитов на протяжении 3 месяцев. Пациентам на визитах измеряли АД, проводили электрокардиографию, оценку приверженности к лечению с помощью стандартной анкеты, оценку сердечно-сосудистого риска и опрос согласно разработанной авторами исследования анкеты. Мультифакторный регрессионный анализ применяли для определения независимых предикторов недостаточной эффективности терапии. Выявлено, что ренопаренхимная АГ по сравнению с эссенциальной АГ ассоциировалась с большей частотой осложнений (сердечная недостаточность, инсульт), сопутствующих состояний (ишемическая болезнь сердца, сахарный диабет), факторов риска (дислипидемия, возраст, ожирение, наследственность, высокий уровень систолического АД), и у этих больных более частым было поражение органов-мишеней (гипертрофия левого желудочка, нарушение функции почек). Целевое АД (< 140/90 мм рт.ст.) было достигнуто у 53,9 % пациентов первой группы и у 60,7 % (Р < 0,001) пациентов второй группы. При этом по сравнению со второй группой среднее количество препаратов, которые получали пациенты с ренопаренхимной АГ, и частота применения комбинированной терапии были достоверно большими — 2,20 ± 0,02 против 2,04 ± 0,01 (Р < 0,001) и 64 против 57,1 % (Р < 0,001) соответственно. В обеих группах исходно лишь незначительная доля пациентов имела высокую приверженность к лечению — 20,1 и 23,5 % в первой и второй группах (Р < 0,001) соответственно. Улучшение приверженности пациентов к лечению наблюдалось в обеих группах: достоверно уменьшилась доля пациентов с низкой приверженностью и увеличилась — с высокой и умеренной. Однако в конце исследования больше лиц с ренопаренхимной АГ, чем с эссенциальной, характеризовались как пациенты с низкой приверженностью. В обеих группах плохой контроль АД ассоциировался с начальным уровнем систолического и диастолического АД. Более высокая приверженность в конце исследования (но не в начале) и употребление свежих овощей и фруктов уменьшали вероятность плохого контроля АД в обеих группах. У лиц с ренопаренхимной АГ более старший возраст и большее количество препаратов ассоциировались с недостижением целевого АД, тогда как дополнительная физическая активность, наоборот, увеличивала шансы на успешное лечение. Наличие сердечной недостаточности и инфаркта миокарда в анамнезе увеличивали вероятность недостижения целевого АД только во второй группе. Наличие высшего образования и рабочий статус уменьшали вероятность недостижения целевого АД только в группе больных с эссенциальной АГ. Таким образом, пациенты с ренопаренхимной АГ были более тяжелой категорией пациентов, и они требовали большего внимания и более агрессивного ведения с коррекцией других факторов риска, а не только АД. Выявленные общие и отличные факторы, которые ассоциировались с отсутствием достижения целевого АД, необходимо учитывать для более эффективного ведения пациентов с АГ различной этиологии.
Метою нашого дослідження було порівняти контроль артеріального тиску (АТ) у широкій українській популяції пацієнтів з есенціальною та ренопаренхімною артеріальною гіпертензією (АГ) та оцінити фактори, що асоціюються з недосягненням цільового АТ протягом тримісячного антигіпертензивного лікування, окремо в кожній групі. В аналіз було включено дані 9259 пацієнтів. Усі пацієнти залежно від причини АГ були розподілені на дві групи. У першу групу увійшло 2197 (23,7 %) осіб з ренопаренхімною АГ, у другу групу — 7062 (76,3 %) особи з есенціальною АГ. 531 лікар на свій розсуд призначав антигіпертензивні препарати в дозах, які вважав потрібними. Контроль ефективності лікування відбувався під час 4 візитів протягом 3 місяців. Пацієнтам на візитах вимірювали офісний АТ, проводили електрокардіографію, оцінку прихильності до лікування за допомогою стандартної анкети, оцінку серцево-судинного ризику та опитування згідно з розробленою авторами дослідження анкетою. Мультифакторний регресійний аналіз застосовували для виявлення незалежних предикторів недостатньої ефективності терапії. Виявлено, що ренопаренхімна АГ порівняно із есенціальною АГ асоціювалася з більшою частотою ускладнень (серцева недостатність, інсульт), супутніх станів (ішемічна хвороба серця, цукровий діабет), факторів ризику (дисліпідемія, вік, ожиріння, обтяжена спадковість, високий рівень систолічного АТ), і в таких хворих більш частим було ураження органів-мішеней (гіпертрофія лівого шлуночка, порушення функції нирок). Цільовий АТ (< 140/90 мм рт.ст.) було досягнуто в 53,9 % пацієнтів першої групи та 60,7 % (Р < 0,001) пацієнтів другої групи. При цьому порівняно з другою групою середня кількість препаратів, які отримували хворі з ренопаренхімною АГ, та частота застосування комбінованої терапії були достовірно більшими — 2,20 ± 0,02 проти 2,04 ± 0,01 (Р < 0,001) та 64 проти 57,1 % (Р < 0,001) відповідно. В обох групах на початку дослідження лише незначна кількість пацієнтів мала високу прихильність до лікування —20,1 та 23,5 % відповідно в першій та другій групах (Р < 0,001). Покращення прихильності хворих до лікування спостерігалося в обох групах: достовірно зменшилася частка пацієнтів із низькою прихильністю та збільшилася частка із високою та помірною. Проте в кінці дослідження більше осіб з ренопаренхімною АГ, ніж із есенціальною, характеризувалися як пацієнти з низькою прихильністю. В обох групах поганий контроль АТ асоціювався з початковим рівнем систолічного та діастолічного артеріального тиску. Більш висока прихильність до лікування в кінці дослідження (а не на початку) та вживання свіжих овочів і фруктів зменшували ймовірність поганого контролю АТ також в обох групах. В осіб з ренопаренхімною АГ більш старший вік та більша кількість препаратів асоціювалися із недосягненням цільового АТ, тоді як додаткова фізична активність, навпаки, збільшувала шанси на успішне лікування. Наявність серцевої недостатності та інфаркту міокарда в анамнезі збільшувала ймовірність недосягнення цільового АТ лише в осіб другої групи. Наявність вищої освіти та робочий статус зменшували ймовірність недосягнення цільового АТ лише в групі хворих з есенціальною АГ. Отже, пацієнти з ренопаренхімною АГ були більш тяжкою категорією хворих з АГ, і вони потребують більшої уваги та більш агресивного ведення й корекції інших факторів ризику, а не тільки АТ. Виявлені спільні та відмінні фактори, що асоціювалися з відсутністю досягнення цільового АТ, необхідно враховувати для більш ефективного ведення пацієнтів з АГ різної етіології.
Databáze: OpenAIRE