| Popis: |
Розглянуто іманентне побутування ідеї Григорія Сковороди (1722–1794) про сродну працю в поезії українських модерністів, зокрема представників мистецького угрупування „Музагет” (1919). Головною методологічною призмою постає сковородинська концепція спорідненої праці, окреслена з опертям на розвідки В. Горського, Л. Ушкалова, Д. Чижевського. Описано історію створення та особливості діяльності київської постреволюційної групи символістів „Музагет”. Проаналізовано однойменний літературно-мистецький альманах, у якому кожен учасник колективу презентував свій „сродний” вид мистецтва: поезія, проза, критика, живопис і, водночас, зафіксував спорідненість індивідуального та суспільного (національного) начал. На підставі аналізу поезії Михайла Жука, Дмитра Загула, Володимира Кобилянського, Клима Поліщука, Олекси Слісаренка, Миколи Терещенка, Павла Тичини, Павла Филиповича, Володимира Ярошенка виокремлено концептуальні домінанти, що в цілому реалізовують креативну й колективну сродність поезії „Музагету”. Окреслено символіку поетичних образів-архетипів: Бог, Христос, радість, зірка, квітка, вітер, шлях, душа поета, спів, музика, сон. Акцентовано функціонування антитез і паралелізмів: плин людського життя / тривкість природи, життя / смерть, земля / пекло / рай, добро / зло, день / ніч, аскетизм / святість / гріховність, Христос / сатана, самотність / юрба. Проаналізовано багатоголосся музичної образності і музичності вірша шляхом використання тропів, фонетичних та синтаксичних засобів. Висновується, що поетичне новаторство, відвертий вияв креативності та індивідуальності, акцентування сродності між талантом й характером, продуктивна взаємодія друзів у популярних творчих колективах в умовах і під впливом складних історичних подій та ідеологічних дилем 20–30-х рр. ХХ ст., привели одних музагетівців до славетного визнання, а інших – до трагічних наслідків Червоного ренесансу. |
